Для просмотра страницы кликните по ее эскизу. Если страница отображается неправильно, кликните по ее номеру ниже: 

Istorichnii_shliakh_rozvitku_zakhisnoyi_funktsiyi_advokata_u_sudakh_Ukrayini.doc 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61

Історичний шлях розвитку захисної функції адвоката у судах України
Слово „advokat, advocatio” походить із латинської мови, що означає здійснення захисту, захищати, вести у суді справу, надавати комусь у суді опіку, пораду з правових питань.
Зародження інституту адвокатури у різних народів мало свої особливості. Вважалося, що вже у королівствах залусів і бечуанів можна знайти перші зародки адвокатури. У залусів особа, яка порушувала справу проти кого-небудь, збирала своїх друзів чи сусідів, і йшли до місцевості де проживав відповідач. У відповідь на дії позивача відповідач також збирав своїх односельців. Відбувався своєрідний обмін думками щодо позовних претензій . сторона позивача приводила з собою мужів-ораторів, які намагалися уміло спростувати доводи відповідача. Поступово така діяльність ораторів набуває ознак первісної адвокатури, оскільки у суді не свої, а чужі інтереси. Отже, ще задовго до виникнення суду – як інституції правосуддя – на найнижчих ступенях суспільного розвитку у народів з’являються певні прошарки людей, які виступають на захист знайомих родичів, близьких, а згодом чужих для них людей. З'являються зародки майбутнього інституту адвокатури. Більш зрілих і визначених форм адвокатура набуває в античних країнах Середземномор’я, у Греції і Римі.
Адвокатура античної Греції мало походила на сучасний тип адвокатури і вона тісно була пов’язана з ораторським мистецтвом. Красномовство судових ораторів відігравало велику роль. Суддями були громадяни які не завжди добре розумілися у праві. Той хто говорив яскраво переконливо вигравав справу. Захист у „Давній Греції” був безоплатним, замість плати захисник вправі був очікувати іншої, не грошової винагороди – високої поваги й шанування суспільства.
Історичні джерела не зберегли для нащадків достовірної інформації про розвиток інституту адвокатури в Римі на всіх його етапах, що охоплювали майже 700 років. Разом з тим, наявні матеріали дають пастви стверджувати, що римська адвокатура дала поштовх й початок розвитку світової адвокатури.
У розвитку римської адвокатури був інститут патронату (адвокат, патрон). На початку відносини між клієнтом і патроном існували за принципом родинних стосунків. Патрон зобов’язувався захищати клієнта у всіх випадках порушення його інтересів та прав. У надрах патронату виникла справжня адвокатура.
Сам термін „advocatus” з’явився в античному Римі в республіканські часи. Цим терміном називалися родичі й друзі позивача, які давали певні поради щодо судового процесу. Від панування Августа назва advocatus стала загальноприйнятою. У республіканський період діяльність адвокатури майже не була врегульована нормами права; відсутній був освітній ценз; не вимагалася фахова підготовка; не було моральних чи інших критеріїв при вступі до адвокатури.
Значного розвитку набула Римська адвокатура за панування Юстиніана. За кодексами Юстиніана адвокатура прирівнювалася до державної служби, що на відміну того, що у республіканські часи адвокатура повністю була вільною професією. За римськими законами, участь захисника була обов’язковою фактично по кожній справі. Юстиніан забороняв адвокатам приймати до свого провадження так званих „злих” справ. Дисциплінарний нагляд за адвокатурою здійснював суд.

Зародження і розвиток інституту адвокатури в Україні
Інститут адвокатури в Україні пройшов тривалий та складний шлях свого становлення й розвитку. Уже в Київській Русі роль захисників у судів виконували рідні приятелі сторін – „послухи” (особи, які могли посвідчити про попереднє життя обвинуваченого), „видоки” (безпосередні свідки факту події). Окрім „видоків і послухів” на судові засідання запрошувались родичі, близькі та приятелі обвинуваченого. Саме вони виконували первісні функції захисту і були зародком майбутньої української адвокатури. З часом було заборонено приводити на розгляд справи велику кількість цих захисників, щоб вони не виливали на прийняття судом вироку. Дозволено було сторонам приводити лише по дві особи, яких називали „добрими людьми”. Останні аж до прийняття Литовських статутів виконували функції захисту час від часу і безоплатно.
Так історично склалося, що землі України з половини ХІV ст. були загарбані Польщею та Литвою, які на підставі Люблінської унії 1569 р. об'єдналися в одну державу – Річ Посполиту. У зв’язку з цим на території України правова система у цілому й інституті адвокатури, зокрема, були під впливом Литовських статутів, магдебурзького прав, на землях Східної Галичини ще й польського права.
Запровадження у містах України магдебурзького права, яке на той час було доволі прогресивним, дало правові підстави до організаційного оформлення інституту адвокатури.
Під впливом магдебурзького права значно пожвавилось торгівля, встановлювались нові економічні зносини з країнами Європи. Це зумовлено великою кількістю різних актів для врегулювання суспільного життя.
Було прийнято литовські статути. Перший з них було прийнято у 1529 р. Уже цей статут під представником особи в суді застосовує термін „прокуратор”. Якщо ж і трапляється у тексті Литовського Статуту 1529 р. термін „адвокат”, то на той час цей термін нічного не мав спільного із сьогоднішнім розумінням „адвоката-захисника”. Цим терміном у ті часи йменувалися адміністративні урядовці і не більше. У Литовському Статуті 1529 року було передбачено, що прокуратором у судах литовсько-української держави не міг бути іноземець, а лише громадянин „у Великом Княжестве Оселый”
Правда, це стосувалося в основному участі захисників у цивільних справах.
Третій Литовський Статут 1588 року порівняно детально регламентував порядок судового захисту, якому присвячено п’ять статей ІХ розділу. Захисником міг бути лише громадянин литовсько-української держави. Це правило суворо дотримувалося.
Джерела свідчать, що прокуратора можна було запросити не лише на справу, яку розглядав суд, але й укласти угоду на здійснення захисту у майбутньому, якщо виникне така необхідність.
Литовський статут не вимагав, щоб захисник був шляхтичем. Перші редакції Статуту не встановлювали для захисників вимог дотримання етичних норм. Це призвело до напливу в адвокатуру людей різних соціальних верств, часто не завжди сумлінних і порядних. Використовуючи такі факти, шляхта намагалася закрити доступ до адвокатури вихідцями із простого народу. Особливо розгорілося дискусія з цього питання на польському сеймі 1547 року. Але король не погодився з цими пропозиціями. Усе це зумовило внесення до Литовського Статуту 1588 року цілої низки етичних норм адвокатської діяльності.
Згідно з нормами Статуту адвокатом могла бути будь-яка вільна людина, яка проживала на території Литовсько-української держави, за винятком духовних осіб, а також тих, хто обіймав посади у замкових і земських судах того ж округу. Остання категорія осіб могла бути захисниками в іншому окрузі.
Статут встановлював два види процесуального представництва у судах: представництво з повними правами та лише помічника сторони. Свої повноваження в суді прокуратор підтверджував письмовим документом – дорученням від сторони, належним чином оформлення. Якщо ж сама сторона брала участь у судовому засіданні, то достатньо було їй усно ствердити уповноваження нею прокуратора. Межі повноважень захисника за нормами Литовського Статуту 1588 року визначилися змістом доручення називали „лист поручений” інколи „прокурація”. Доручення обов’язково писалося власноручно довірителем і скріплювалися печаткою.
Литовський Статут 1588 р. запровадив участь захисника – прокуратора для убогих людей, удів і сиріт, які не мали змоги найняти собі захисника за призначенням.
Статут окреслив професійні права і обов’язки прокуратора і встановлював окремі положення адвокатської етики й принципи професійної діяльності адвоката.
Отже, Литовський Статут 1588 року зробив першу спробу закріпити й врегулювати в законодавчому порядку інститут адвокатури. Внаслідок цього в 1743 було підготовлено проект кодексу українського права під назвою „Права, за якими судиться малоросійський народ”. Але цей кодекс так і залишився проектом, через очевидне не сприйняття його царським урядом. Разом з тим, проект кодексу застосувався на практиці у судовій системі України аж до половини ХІХ ст. До цього кодексу увійшли норми права, які багато десятків років уже врегулювали суспільні відносини на України.
Саме в цьому кодексі вперше в історії українського законодавства замість „прокуратора” вживається „адвокат” – у власному значення слова. Вперш цей кодекс передбачав обов’язок реєстрації адвокатів у судах. Адвокати перед початком своєї адвокатської діяльності давали присягу на доброякісне виконання професійного обов’язку, дотримання етичних і правових норм, збереження конфіденційності не зволікати справ, не породжувати безпідставних спорів та ін.
Адвокатом могла бути будь-яка особа чоловічої статі. Нехристияни могли захищати тільки свої одновірців. Праця дав коата оплачувалася, але кодекс передбачав випадки залучення адвокатів до виконання обов’язку захисту і безоплатно. Це стосувалося захисту удів, сиріт, калік, малозабезпечених. Одночасно наголошувалося на сумлінному виконанні обов’язків адвоката з цих категорій справ. Кодекс встановлював різні покарання для адвокатів за порушення свого проф. обов’язку. Вид покарання в основному залежав від форми вини адвоката. Наприклад, якщо адвокат умисно порушив свої обов’язки, що спричиняло клієнту шкоди, то такий адвокат зобов’язувався відшкодовувати шкоду у подвійному розмірі і суд міг позбавити його права займатися адвокатської діяльністю.
Як відомо, Лівобережна частина України, на підставі Земського Собору від 1 жовтня 1653 р., Переяславської ради від 18 січня 1654 р. і Березневих статей 1654 р. входила до Російської імперії на правах автономії. Але незабаром автономія українських земель була ліквідована царизмом, а тому розвиток української адвокатури відбувався на підставі російського законодавства.
До судової реформи 1864 р. в Росії роль адвокатів виконували ходони із справ, стряпчі. Оскільки така діяльність їх не була регламентована, то фактично ходонами по судових справах займалися люди, які не мали не лише юридичної, а подекуди і загальної достатньої освіти. Було також створено інститут присяжних стряпчих. Але ще до поновцінного інститут адвокатури ще було дуже далеко.
Російські імператори, починаючи від Катерини ІІ, відверто засуджували ідею створення адвокатури. Так, Катерина ІІ писала „Адвокати й прокуратори в мене не законодавствують і ніколи законодавствувати не будуть, поки я жива, а після мене будуть поступати моїм началам.”
19 жовтня 1865 р. було прийнято „Положення про введення в дію Судових Статутів”. Положення встановлювало порядок проведення судової реформи.
Відповідно до судових статутів адвокати поділялися на дві категорії – присяжних і приватних повірених. Присяжними повіреними могли бути особи, які досягли 25 років, мали вищу юридичну освіту, і крім цього, ще п’ять років судової практики в якості чиновника судового відомства або помічника присяжного повіреного. У число присяжних повірених могли входити і ті особи, які закінчили вищі учбові заклади, але не юридичні, або такі, що не мали вищої освіти, але прислужили у судовому відомстві не менш як п’ять років і протягом цього періоду займали посаду секретаря сенату.
Не могли бути особи присяжними повіреними:
- іноземці;
- особи, яких оголошено боржниками;
- що перебували на державній службі;
- позбавлені або обмежені в правах;
- духовні особи;
- особи, які перебували під слідством;
- звільнені із служби по суду;
- раніше виключених з числа присяжних повірених.
Згідно із законом адвокатури мала мати автономне самоврядування. Адвокати кожного судового округу мали обирати Раду, як самоврядний орган адвокатів, яка б здійснювала ??? й дисциплінарну владу щодо адвокатів. Фактично на Україні такі Ради було обрано спочатку лише у Харкові, Одесі згодом в Києві. В Україні до жовтня 1917 року існувало лише три округи судових палат – Харківський, Київський та Одеський, де діяли Ради присяжних повірених. Було створено Харківську Ради присяжних у складі 7 чоловік. Першим голою Ради було обрано відомого адвоката Михайла Жученка.
Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних та в кримінальних справах, що розглядалися в окрузі, до якого вони були приписані.
Одночасно вводився інститут приватних повірених. Для отримання звання приватного повіреного необхідно було здати іспит в окружному суді або судовій палата, які й видавали свідоцтва на право ведення судових справ. Вони могли брати участь лише у судах, до яких вони були приписані.
У 1875 р. було видано розпорядження про „тимчасове” припинення формування рад присяжних повірених у судових округах і про передачу їх функцій окружним судам. Це „тимчасове” розпорядження так і не було скасовано тому у більшості судових округів України ради були створені вже незадовго до Лютневої революції 1917 р.
Після перемоги Жовтневої революції 1917 р. декретом про суд №1 від 22 листопада 1917 р. адвокатуру в Росії було ліквідовано. В Україні Центральна Рада на підставі закону від 30 грудня 1917 р. провела реорганізацію судової системи, але інститут присяжних і приватних повірених залишалась без будь-яких змін. Багато адвокатів брали активну участь не лише в судочинстві, але і в діяльності політичних партій і самої Центральної Ради. Після проголошена на території України радянської влади Народний секретаріат 4 січня 1918 року прийняв постанову, якою було ліквідовано інститут присяжних і приватних повірених. У цій постанові зазначалося, що всі громадяни, які досягли 18 років, мали право бути захисниками в суді і на досудовому слідстві. Також вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положення, затвердженим 1918 року, 23 лютого. 14 лютого 1919 р. радою Народних Комісарів України вдруге було ліквідовано присяжну й приватну адвокатуру, яка була відновлена Центральною Радою.
У 1922 р. Народний Комісаріат Юстиції (НКЮ) України приступив до розробки положення про адвокатуру і вже 7 березня 1922 року колегія НКЮ схвалили проект Положення, а 2 жовтня 1922 року Центральний Виконавчий Комітет України затвердив Положення про адвокатуру Української СРР. Відповідно до нього були створені губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах.
Захисниками, але в той час їх називали оборонцями, могли бути особи не менш як із дворічним практичним стажем роботи в органах юстиції. Не могла бути захисниками особи судимі, а також ті, відносно яких порушено кримінальну справу або які позбавлені виборчих прав. На членів колегії захисників було покладено обов’язок ведення кримінальних цивільних і адміністративних справ, укладення угод і договорів, надання консультації та ін.
Загальні збори захисників обирали президію, яка була безпосереднім органом керівництва колегією. Для обговорення загальних питань своєї діяльності обрання президії й заслуховування його звіту, встановлення розміру відрахувань у фонд колегії та організації юридичних консультацій президію або на вимогу не мнеш як однієї п’ятої числа членів колегії скликалися загальні збори колегії, на яку покладалися: розгляд заяв про вступ у члени колегії, нагляд і контроль за виконанням захисниками їхніх обов’язків та накладення дисциплінарних стягнень, призначення безплатного захисту.
Положенням про адвокатуру було закріплено такий порядок оплати праці захисників:
а) підсудні в справах, у яких участь захисника обов’язкова, а також особи, визначені спеціальною постановою народного суду незалежними звільнялися від оплати;
б) робітники державних і приватних підприємств військовослужбовці, службовці держаних установ, і підприємства оплачували послуги захисників за таксою, встановленою НКЮ;
в) в інших випадках винагорода захисників визначалася за погодженням із заінтересованою стороною.
Крім членів колегії захисників, до захисту допускалися близькі, родичі обвинуваченого й потерпілого, уповноважені представники держустанов, а також профспілкових і громадських організацій. Інші особи допускалися до захисту лише з особливого дозволу суду, в провадженні якого була дана справа.
Таким чином, першим Положенням про адвокатуру Української республіки замість колегії правозаступників були створені нові адвокатські органи, які відрізнялися широкими правами самоврядування. Так, якщо члени колегії правозахисників фактично передували на державній службі, то члени колегії захисників для обговорення загальних питань своєї діяльності могли вже скликати загальні збори, обирати свій керівний орган – президію, на яку покладалося вирішення значної частини питань.
У розвиток Положення про адвокатуру НКЮ УРСР 27 грудня 1922 р. запровадив положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню. Усі члени колегії захисників водночас були членами консультації. На чолі кожної консультації стояв завідуючий, обраний строком на 6 місяців загальними зборами членів даної консультації.
З цього можна зробити висновок, що колегії захисників у ці роки мали жорстку структуру, суворе підпорядкування юридичних консультацій президії колегії узаконювалося її втручання в професійну діяльність адвокатів шляхом безпосереднього керівництва, контролю за їхньою роботою.
У вересні 1927 р. НКЮ запровадив при президіях колегії захисників інститут стажистів і практикантів. Стажистами могли стати випускники юридичних факультетів, а практикантами – ті, хто мав дворічний трудовий стаж.
Колегії захисників у перші роки становлення намагалися піднести престиж своєї професії. З цією метою у 1926 р. Харківська губернія захисників звернулося з пропозицією до РНК про зміну назви „захисника” на „адвокат”. На жаль над словом „адвокат” у той час ще тяжів стереотип і еталон царської буржуазної адвокатуру, тому ця пропозиція н знайшла підтримки.
У 30-х роках, у зв’язку із змінами адміністративно-територіального поділу України, приймався ряд нормативних актів стосовно захисників, але істотних змін до правового становища колегій захисників вони не вносили. 16 серпня 1939 р. РНК СРСР прийняло „Положення про адвокатуру СРСР”. Саме в цьому вперше замість терміну „захисник” вжито „адвокат”. Відповідно до Положення у всіх областях України утворювалися колегії адвокатів як добровільні об’єднання осіб котрі займалися адвокатською діяльністю.
Друга світова війна внесла істотні корективи у роботу адвокатури України. Колегії адвокатів будували свою роботу відповідно до суворих умов війни. Насамперед, значно було розширено перелік безкоштовної допомоги, адвокати виступали з лекціями і бесідами на правові теми у військкоматах, у госпіталях, займалися працевлаштуванням сиріт.
У червні 1952 р. Міністерством юстиції СРСР затверджено Положення про юридичні консультації колегій адвокатів, яке вперше детально врегульовувало організацію й порядок їх роботи.
У грудні 1958 р. ВР СРСР затвердила основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік та ряд інших. У 1972р. Указом Президії Верховної Ради УРСР до Кримінально-процесуальному кодексі було внесено зміни, які розширили участь захисника на попередньому слідстві. Захисник мав право брати участь у будь-якій справі з моменту пред’яви обвинувачення, якщо про це прокурор винесе постанову.
У 80-х роках відбувався бурхливий процес становлення законодавства, демократизації інституту адвокатури. Верховна Рада РСРС 13 листопада 1989 р. прийняла нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій, які розширювали можливості і права адвоката у кримінальному процесі. Так, ст. 14 Основ гарантувала підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист яке забезпечувалося шляхом участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред’явлення обвинувачення.
Як відомо, раніше захисник допускався до участі в справі з момент захисник допускався до участі в справі з моменту оголошення обвинувачення про закінчення попереднього слідства та пред’яв йому всіх матеріалів справи. Захисник став брати участь у дізнанні. Тепер не тільки у справах неповнолітніх та осіб, які через фізичні та психічні вади не можуть самі здійснювати своє право на захист, а й осіб, котрі не володіють мовою, якою ведеться судочинство, захисник обов’язково бере участь з моменту пред’явлення обвинувачення, а у випадках затримання вказаних осіб, які підозрюються у скоєнні злочину або до якої застосовані запобіжні заходи у вигляді взяття під варту до пред’явлення обвинувачення, - участь обов’язкова з моменту оголошення протоколу затримання. Здійснюючи формою захисту прав і законних інтересів громадянських, надання їм необхідної юридичної допомоги, члени колегії адвокатів широко впроваджували у свою діяльність нові види та форми. Правова допомога надавалась телефоном, за місцем роботи та проживанням громадянин у місцях позбавлення волі.

Розвиток інституту адвокатури на землях Східної Галичини й Буковини до 1939 р.
Як відомо, що землі Східної Галичини із середини ХІV ст. перебували під пануванням Польщі, а з 1772 – Австро-Угорщини, Буковину 175 р. окупувала Австрія. Ця обставина і обумовила специфічні умови розвитку інституту української адвокатури на цих землях.
У сиву давнину правосуддя на території Польщі й України здійснював князь, володіючи всіма атрибутами монаршої влади. Якщо сторона в процесі не знала існуючих правових звичаїв чи встановлених норм права, вона могла взяти собі за представник родича, знайомого чи будь-яку людину на допомогу. Цих людей у Польщі повали називати речниками. Історія згадує їх уже при правлінні польського короля Болеслава.
Уперше Висліцький статут 1347 р., який кодифікував давні правові звичаї та писане право, закріпив засаду: захист є природним правом людини й у зв’язку з цим кожному хто притягався до кр. в-ті, дозволялося мати захисника. Більше того, Статут записав, що сторона мусити мати захисника.
Інститут адвокатури набув свого дальшого розвитку у Конституції 1511 р. у якій проголошено захисника самостійною процесуальною фігурою у процесі. І наступних нормативних актах інститут адвокатури зазнав дальших змін.
Конституція 1538 р. заборонила функції захисту здійснювати особам духовного стану, конституція 1543 р. вперше офіційно впроваджує оплатність правових послуг. За Конституцією усі захисники дістали назву „палестри”, що з грецької означало місце для вправ.
У конституції 1678 р. вперше вживається поряд із словом прокуратор, також „патрон”, що з латинської означало захисник, покровитель, покровительство. Як патроном так і помічником могли були лише шляхтичі. Тільки конституція 1764 р. дещо пом’якшила це правило, допустивши до адвокатури осіб будь-якого соціального стану. Помічник патрона проходив стажування протягом 4-х років, якщо він мав намір присвятити себе правозахисній діяльності. В перший рік стажування помічник лише слухав промови адвокатів, впорядковував документи в канцелярії. Після завершення стажування складав присягу і ставав патроном або мецепасом (лат. що означало багатий покровитель наук і мистецтва), а стосовно адвокатів, цей вислів уживався як винятково ввічлива форма звернення.
Як відомо, в 1772 р. відбувся перший поділ Польщі. Розвиток адвокатури в різних провінціях колишньої Польщі відбувався під безпосереднім впливом законодавства держав-окупантів. Було прийнято конституційний закон, який на багато років визначив порядок діяльності адвокатури. Палестра поділилась на: патронів, адвокатів і меценасів. Найбільш кваліфіковані й знатні захисники – звалися меценасами.
Палестранти відігравали важливу роль у судах різних інстанцій. Але найбільш їх роль була в роботі королівського трибуналу. Відповідно до існуючих звичаїв кожен захисник мусив мати багато рідного одягу. Крім цього захисник обов’язково мусів мати шаблю, високо бути підстриженим, й з довгими вусами.
Помітного розвитку інститут адвокатури у Галичині й Буковині набув після приєднання цих земель до Австро-Угорщини. Історичні джерела ХІV ст. подають декілька прізвищ адвокатів-українців, які працюють в Галичині.
Одним із перших –як професійного українського адвоката того часу – історичні джерела називають Андрій Ангеловича, який дістав право на ведення адвокатської практики у Львові.
Для законодавства Австрії характерним було пред’явлення до адвокатури підвищених вимог. Уже законом про суд 1 травня 1781 р. від особи котра мала намір стати адвокатом, вимагалися: наявність вищої юридичної освіти, ступінь доктора права, проходження практики.
Рух за надання адвокатури Австрії автономії завершився прийняттям у липні 1868 р. постійного положення про адвокатуру. Це положення вперше закріпило самоврядування й автономію адвокатури. Це положення дещо змінило вимоги, що висувалися до осіб, котрі бажали бути адвокатами. Встановлювалося, що кандидат мав пройти уже семирічну юридичну практику. Складання іспиту й наявність ступеня доктора права не були обов’язковими, їх можна було замінити п’ятирічним перебуванням на посаді радника суду.
Згідно конституції Австрії 1867 р., а також конституцій відродженої Польщі 1921 та 1935 р., підозрюваним та підсудним було гарантовано право на захист. Закріплення у Конституціях права на захист мало слугувати гарантією від зловживань посадовців правозастосовчих органів, із тим, щоб жодна невинна особа не була притягнута до кримінальної відповідальності. Завдання адвоката у кримінальному процесі не полягало в пошуку матеріальної істини. Адвокат не зобов’язаний бути в процесі об’єктивним, йому заборонено подавати докази, що обтяжують становище клієнта. Завдання адвоката – це пошук правди особливим методом „виправдання перешкоджання в обстежуванні” ситуації клієнта. Участь адвоката у кримінальному процесі поділялося на обов’язкову й необов’язкову.
Підготовкою для участі захисника у праві були угода клієнта із захисником або постанова слідчого, судді, прокурора чи суду до справи за призначенням.
Кінець ХІХ ст. до початку Першої світової війни вважається золотим періодом у розвитку української адвокатури під владою Австро-Угорщини. Українські адвокати виконували не лише професійні обов’язки, але і виступали політичними борцями за національні і політичні права українського народу. Українські адвокати тривалий час виконували ідею створення своєї національно-професійної організації.
У відродженій в 1918 р. Польщі діяльність адвокатури, зокрема на землях Східної Галичини, продовжувалася на підставі попереднього австрійського законодавства. Було прийнято Закон про устрій адвокатури для всієї держави. Цим законом адвокати визначались як „захисники закону і справедливості, що мають право захищати сторони перед судами і іншими органами влади”
Після встановлення радянської влади в Галичині адвокатура організовувалася за допомогою так званих організаційних бюро в складі п’яти осіб, яке проводило прийом адвокатів та організацію юридичних консультацій. Народним комісаріатом було направлено в Галичину й Буковину 86 адвокатів із східних областей України.
................................