Для просмотра страницы кликните по ее эскизу. Если страница отображается неправильно, кликните по ее номеру ниже: 

Diplom_sudovi_sistemi_UNR.doc 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69

Дипломная работа на украинском языке
СУДОВЫЕ СИСТЕМЫ УКРАИНЫ

страницы - 86
рисунки - 14

ВСТУП
РОЗДІЛ 1
СТАН НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВСТАНОВЛЕННЯ ТА
РОЗВИТКУ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ТА КРИМІНАЛЬНО-
ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ,
ГЕТЬМАНАТУ СКОРОПАДСЬКОГО ТА ДИРЕКТОРІЇ
РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ТА
ФОРМУВАННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ В ПЕРІОД ПРАВЛІННЯ
ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
2.1. Встановлення Української Центральної Ради
2.2. Формування судової системи Центральної Ради України
2.2.1. Генеральний Суд УНР у роки Центральної Ради
2.2.2. Прокуратура України у роки правління Центральної Ради
2.2.3. Апеляційні суди УНР під час правління Центральної Ради
2.3. Освітлення внутрішньої політики України у Конституції УНР
1918 року
РОЗДІЛ 3
СУДОВА СИСТЕМА УНР ЗА ЧАСИ ГЕТЬМАНА СКОРОПАДСЬКОГО
3.1. Україна за гетьманства П.Скоропадського
3.2. Історичні умови й організаційно-правові засади створення
гетьманського право-охоронного апарату
3.3. Судова система УНР за часів гетьмана П.Скоропадського
3.4. Прокуратура України за роки правління гетьмана
Скоропадського
3.5. Міністерство юстицій у часи правління гетьмана
Скоропадського
РОЗДІЛ 4
ВСТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СУДОВОЇ СИСТЕМИ УНР У
ЧАСИ ДИРЕКТОРІЇ
4.1. Становлення Директорії
4.2. Становлення та розвиток судової системи УНР у часи
Директорії
4.3. Судова система УНР у часи Директорії
4.4. Прокуратура УНР у часи правління Директорії
РОЗДІЛ 5
СУДОВА СИСТЕМА ЗУНР
5.1. Становлення й розвиток ЗУНР
5.2. Судова система ЗУНР
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ

* * *

ВСТУП

Над пошуками розв’язання так званої української справи-проблеми відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь українців. Її започаткували ще кириломефодіївці й розвинули М.Драгоманов, М.Грушевський, В.Липинський, Ю.Бачинський, І.Франко, Д.Донцов та ін. Наприклад, М.Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії. М.Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С. Рудницькиїй вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи - такою уявляв собі учений Україну. «Для всіх українців, - писав він, - державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою».
Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава. ЇЇ перша літописна історія творилася в IХ-ХІVст. на теренах від Карпат до ДОНУ, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської РУСІ. У XVII ст. піднялася друга Українська держава - козацько-гетьманська. Але цю незавершену будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.
Особливістю даної роботи є майже цілковита відсутність досліджень, присвячених становленню та розвитку кримінально-процесуального законодавства та судової системи Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. Саме ці причини зумовили вибір теми даного дослідження.
Актуальність теми. На сучасному етапі здійснення судово-правової реформи українські правники, які декларують ідею відродження української школи права, звертаються переважно до досвіду державно-правового будівництва країн Західної Європи, Канади та США, не надаючи належної уваги дослідженням української правової спадщини. Однак творче використання світового досвіду завжди є ефективнішим, якщо воно ґрунтується на вивченні вітчизняної правової спадщини. Такий підхід дає змогу уникнути сліпого запозичення зарубіжних ідей і творити своє самобутнє право, яке походить з власного історичного коріння.
Питання кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії комплексно не досліджувалось, оскільки сам період існування УНР та Української держави тільки недавно став доступним для проведення будь-яких наукових розробок. Завдяки демократичним процесам у сучасній Українській державі науковці одержали можливість опрацьовувати раніше закриті архівні матеріали та проводити об’єктивні дослідження, що дає змогу пізнати історичну правду та неупереджено ознайомитись із становленням української державності.
Серед перших законодавчих актів, які видаються новими урядами, завжди були закони про суд та правоохоронні органи, що також втілюють у собі політику держави. Ознайомлення із законодавством УНР та Української держави на різних етапах їх розвитку це тільки підтверджує, оскільки значну частину нормативно-правових актів даного періоду становило саме законодавство про судочинство. Дослідження проблеми становлення, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії дозволяє відновити історичну правду та, у міру можливого, використати корисні надбання минулого в сучасному законодавчому процесі України. Тому зазначена вище тема надзвичайно важлива для сучасного законодавчого процесу та розвитку законодавства в цілому.
Мета і задачі дослідження. Метою дипломного проекту є комплексний аналіз становлення та розвитку кримінально-процесуального законодавства та розвитку судової системи в цілому Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. Відповідно до мети дослідження були поставлені такі задачі:
– розкрити особливості умов, в яких приймалося кримінально-процесуальне законодавство, та показати процес його становлення після проголошення Української Народної Республіки;
– проаналізувати нормативно-правові акти в галузі кримінального процесу, що були прийняті в періоди Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії;
– виявити причини, які перешкоджали чинності кримінально-процесуальних законів Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії;
– показати зв’язок між нормативно-правовими актами з питань судочинства дореволюційної Росії, УНР періоду Центральної Ради і Директорії, Української держави та радянським і сучасним українським кримінально-процесуальним законодавством;
- простежити шляхи встановлення та розвитку судової системи УНР періоду Центральної Ради і Директорії.
Об’єкт дослідження –судова система УНР за часів урядів Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії.
Предметом дослідження є закономірності формування, розвитку та функціонування судової системи та кримінально-процесуального законодавства, зумовлені конкретно-історичними обставинами існування Української Народної Республіки (в періоди Центральної Ради і Директорії) та Української держави.
Методи дослідження. У процесі теоретичних та практичних досліджень застосовувалися такі наукові методи:
– історико-правовий – при дослідженні та аналізі судової системи Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії;
– історико-порівняльний – при дослідженні галузі судочинства Української Народної Республіки в період Центральної Ради і Директорії, Української держави, дореволюційної Росії, Української РСР та сучасної України;
– системно-структурний та функціональний методи – при дослідженні та аналізі організації діяльності судів у період Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії, нормативно-правових актів цього періоду в галузі кримінального процесу.
Структура дипломного проекту визначена метою та задачами дослідження. Вона містить вступ, 5 розділів, висновки, список використаних наукових джерел ( 72 найменування на 4 сторінках) та додатки ( 17 сторінок). Загальний обсяг дипломного проекту - 87 сторінок.

* * *

Переломним моментом в історії УЦР стало повернення 14.3.1917 до Києва М.Грушевського, який 15.3.1917 вперше головував на засіданні Ради. М.Грушевський сформулював головне стратегічне завдання Центральної Ради - досягнення національно-територіальної автономії України у складі реформованої федеративної, демократичної Російської держави. М.Грушевський провів значну роботу з реорганізації складу УЦР, перетворення її в загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган. Першим кроком у цьому напрямі стало переобрання УЦР у квітні 1917 на Всеукраїнському національному конгресі. До нового складу УЦР обрано 118 осіб, які репрезентували окремі українські губернії, громади Москви, Кубані, Ростова-на-Дону, політичні партії, громадські та культурно-освітні організації. Головою Центральної Ради обрано М.Грушевського, його заступниками - В.Винниченка і С.Єфремова. Всеукраїнський національний конгрес та другі загальні збори Ради висловилися за кооптацію нових членів до складу УЦР (зафіксовано 23.4.1917 в «Наказі Українській Центральній Раді»). Протягом травня-липня 1917 до УЦР включені Український генеральний військовий комітет, Всеукраїнські ради робітничих, селянських та військових депутатів. Влітку 1917 згідно з домовленістю з Тимчасовим урядом склад УЦР розширено за рахунок представників національних меншин, які отримали 202 місця дійсних членів УЦР та 51 кандидата, За даними мандатної комісії VI загальних зборів (сесії) Ради її розрахунковий склад становив 798 місць, на які обрано 643 особи. За рахунок ротації кадрів та наступного кооптування нових членів (у кін. 1917 до складу УЦР залучено Морську Генеральну Раду, обраних від України членів Всеросійських Установчих зборів, представників окремих рад) загальна кількість членів УЦР була значно більшою, однак і тепер вона ще не піддається точному обчисленню. 75% мандатів в УЦР належали українцям, решта - національним меншинам. Переважну більшість з них розділили між собою росіяни (14% усіх мандатів), євреї (близько 6%) та поляки (2,5%), тоді як молдовани отримали 4 місця, німці й татари - по 3, білоруси, чехи, греки - по одному. Більшість у повному складі УЦР складали представники від селянства. Їм належали практично всі мандати Всеукраїнської ради селянських та значної частини Всеукраїнської ради військових депутатів. Другою за кількістю і найактивнішою соціальною групою УЦР була інтелігенція. Однак вона не являла єдиної соціальної сили, ділилася на окремі табори за партійними та національними ознаками.
До складу УЦР входили представники 19 політичних партій (з них 17 називали себе соціалістичними). Крім українських партій, представництво у Центральній Раді мали російські, єврейські, польські політичні організації, які утворили у Раді власні фракції. З українських партій найбільші фракції мали Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та Українська партія соціалістів-федералістів. Українські есери завдяки своєму впливу на селянство мали найчисельніше представництво в УЦР, проте у персональному підборі кадрів поступалися УСДРП. Українські соціал-демократи В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Д.Антонович, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Ткаченко, Л. Чикаленко складали ядро Ради і тривалий час (до січня 1918) відігравали у Раді провідну роль.
З розвитком діяльності Центральної Ради ускладнювалась її структура. Згідно регламенту загальні збори мали збиратися не рідше ніж раз на місяць, проте відбулося лише дев'ять таких зборів (1 - 6-8.4.1917; II -22-23.4.1917; Ill-7-9.5.1917; IV-1-3.6.1917; V - 20.6-1.7.1917; VI - 5-9.8.1917; VII -29.10-2.11.1917; VIII -12-17.12.1917; IX- 15-25.1.1918). Загальні збори заслуховували і затверджували звіти про діяльність Комітету УЦР (див. Мала Рада), на їх порядок денний виносилися актуальні питання поточного моменту. Найвагоміші рішення і документи УЦР готувалися і ухвалювалися в Комітеті УЦР, реорганізованому 29.6.1917 у Малу Раду. Постановою V сесії УЦР Мала Рада отримала право «вирішення всіх негайних справ, що належать до компетенції Центральної Ради». Тією ж постановою її склад збільшувався з 20 до 40 членів, поновившись представниками національних меншин (у січні 1918 налічувала бл. 80 членів).

* * *

Проблем чинності законодавства колишньої Російськоі імперіі торкалися ще дві статті зазначеного акта. Так, у ст.8 вказувалося, що «Генеральний Суд в своій чинності пристосовується до законів, нормуючих чинність Правил Сенату, і порядкує їх з нинішнім законом про утворення Генерального Суду і ухвалами законодавчого органу Украіни», а в ст.9 пітверджувалося, що «декрети Правит. Сенату в справах повсталих на території України і подані йому до проголошення Генеральним Судом своєї діяльності визначаються УНР за правосильні і обов’язкові для судових установ України".
Генеральний Суд пiсля формування свого персонального складу мав розробити свiй «докладний регламент» i через секретарство судових справ подати його на затвердження Центральною Радою. Взагалi це секретарство мало значний вплив на дiяльнiсть Генерального Суду.
Також було прийнято й закон «Про умови обсадження і порядок обрання судів Генерального і апеляційних судів» від 23 грудня 1917 року.
Всі судді обиралися Центральною Радою більшістю в 3/5 голосів.
Цікаво, що наприкінці вибори суддів проходили в обстановці конкурентноі боротьби. Як свідчать протоколи засідання Центральної Ради від 2 квітня 1918 року, на ньому було обрано 5 Генеральних суддів, при чому для голосування пропонувалося 17 кандидатур. Так само для обрання членами Київського апеляційного суду пропонувався 41 кандидат, за списком для голосування було внесено 30 кандидатів, а обрано лише 10.
Наприкінці квітня 1918 року Центральна Рада знову мала розглянути питання про Генеральний суд. Так, 18 квітня Генеральне писарство винесло на її розгляд проект закону «Про зміну Артикулу І Закон про Генеральний Суд», яким, зокрема, йому пропонувалося надати й функціі Головного Військового Суду щодо справ, вирішуваних на територіі Украіни.

* * *

У період «першої» Української Народної Республіки (Центральної Ради) (7 листопада 1917 - 29 квітня 1918 рр.) апеляції на судові рішення розглядалися апеляційними судами, які було утворено на підставі Закону від 17 грудня 1917 р. «Про заведення Апеляційних Судів». Передбачалося створення трьох апеляційних судів: Київського, Харківського та Одеського, компетенція яких поширювалася на навколишні губернії. За своїми повноваженнями, компетенцією та внутрішньою організацією вони майже не відрізнялися від ліквідованих судових палат. Слід відзначити, що як слушно зазначає П.П. Музиченко , Харківський і Одеський апеляційні суди так і не були створені. 2 грудня 1917 р. Центральна Рада затвердила Закон про утворення Генерального Суду 23 грудня 1917 р. в розвиток попередніх приймається Закон "Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального та Апеляційних судів"., за яким усі судді обиралися Центральною Радою на три роки більшістю в 3/5 голосів. Генеральний Суд був вищою судовою інстанцією УНР й здійснював нагляд за усіма судовими установами і діяльністю працівників судових органів. Він виступав як касаційна інстанція, а також виконував функції "Головного Військового Суду". У ст. 64 Статуту про державний устрій, права і вольності УНР ( Конституції УНР) від 29 квітня 1918 р. зазначалося: "Генеральний Суд являється найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати функції адміністративної влади".
У добу Української держави та влади Гетьмана (29 квітня-14 грудня 1918 р.) за "Законами про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 р. вищою судовою інстанцією залишався Генеральний Суд Української Держави, суддів якого став призначати Гетьман. 8 липня 1918 р. Гетьман затверджує ухвалений Радою Міністрів Української Держави Закон про утворення Державного Сенату. Ст. 1 якого було передбачено «установити в м. Києві, найвищу в судових й адміністративних справах Державну інституцію - Державний Сенат». Цей закон визначав структуру Державного Сенату, який став очолювати Президент Сенату, вимоги до сенаторів і порядок їх призначення. Повноваження Державного Сенату регулювалися колишнім відповідним царським законодавством. Ухвалений Радою Міністрів Закон про Судові Палати і Апеляційні Суди від 8 липня 1918 р. відновив діяльність Судових палат. Військові суди Української держави діяли на підставі ухваленого Радою Міністрів Закону про організацію військово-судових інституцій та їх компетенції від 21 червня 1918 р. Вони поділялися на вищі (Київський, Катеринославський) і штабні військові суди. Вироки всіх військових судів на підставі ст. 9 цього Закону могли бути оскаржені тільки у касаційному порядку до Генерального Суду.

* * *

8 липня 1918 р. Рада міністрів прийняла закон «Про утворення Державного Сенату», яким було скасовано закон Центральної Ради від 2 грудня 1917 р. про запровадження Генерального Суду і засновано в м. Києві Державний Сенат як вищу інстанцію в судових і адміністратив¬них справах.
Характерною особливістю цього закону слід вважати те, що він рекомендував судовим установам у своїй роботі тимчасово керуватися «Учреждением Российского Правительствующего Сената», «Учреждением судебных установлений» та «Уставом уголовного и гражданского судопроизводства». Фактично закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів та порядок їхнього призначення.
Того ж самого дня було прийнято закон «Про судові палати та апеляційні суди», який був затверджений гетьманом. У дисертації проведено аналіз цього закону .
Загалом же судову систему УНР за часи правління гетьмана Скоропадського можна простежити за схемою на рисунку 3.2.3.

* * *

Розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня була створена нотаріальна служба. Нотаріуси також прийняли присягу на вірність Українській державі та виконували всі нотаріальні дії від її імені.
Окрім органів цивільної юстиції, створювалася й військова юстиція. Вже 16 листопада 1918 р. Державний секретаріат видав розпорядження про організацію системи військових судів. Вона виглядала так:
- Вищий військовий трибунал;
- Військові обласні суди;
- Військові окружні суди.
На наш погляд, цікавим є такий факт: 10 березня 1919 р. Комітет УН Ради оголосив амністію. Звільнялися в'язні, засуджені австрійськими судами за 33 види загальнокримінальних та 12 видів військових злочинів. Припинялося слідство з усіх справ, розпочатих перед 1 листопада 1918 р.
Для ЗУНР ця проблема стала особливо актуальною, оскільки з перших же днів існування української держави їй довелося оборонятися від агресії сусідньої Польщі, потім Румунії.
У структурі УГА були різного роду війська: піхота, кіннота, артилерія, льотна частина, саперні частини, а також санітарна, ветеринарна, інтендантська служби, судова система, військове духівництво.
На початку 1919 р. в ЗУНР була створена досить численна (близько 120 тис.) дисциплінована й патріотично налаштована армія. Очолювали збройні сили Начальний вождь (командувач) і Генеральний штаб.
Армія ЗУНР хоробро воювала із силами панської Польщі, які її значно перевищували.
8 квітня 1919 р. було прийнято закон "Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців". Кожна людина, яка в день проголошення закону мала право належності до якої-небудь міської або селянської общини, вважалася громадянином УНР (ЗУНР на той час уже ввійшла до складу УНР). В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат.
Ми вважаємо, що важливим напрямом діяльності ЗУНР було розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем. Найважливішою з них була земельна. Малоземельне та безземельне селянство становило у Галичині 80 % від усіх селянських господарств, а поміщики володіли 37 % усіх земель.
Над розв'язанням цієї проблеми працювали всі політичні партії, спеціальна комісія УН Ради, секретарство земельних справ, багато хто з депутатів. 14 квітня 1919 р. було прийнято закон про земельну реформу. Оприлюднили його 8 травня.
Нічого суттєвого не було зроблено і в інтересах робітників, хоча деякі заходи, спрямовані на підвищення заробітної плати, поліпшення житлових і санітарних умов, охорони праці, здійснювалися. Недарма 25 квітня 1919 р. С. Петлюра телеграфував у Галичину, що влада УНР занепокоєна невдалою політикою Державного секретаріату із соціальних питань, особливо земельних, попереджаючи, що це може завершитися "розвитком більшовизму".